Історія мого покликання

Історія мого покликання, як діви, присвяченої Богу (OCV), стисло пов'язане з мистецтвом.
Я народилася у атеїстичній родині.

Мої батьки у силу історичних та політичних подій 20-го століття, що тоді склалися, були атеїстами. Папа був охрещений у дитинстві, а мама взагалі не була хрещеною.

Звісно і я не мала хрещення та й мене виховали як атеїстку.

Свою віру я знайшла вивчаючи у художньому училищі ім. М. Б. Грекова (РХУ) предмет історії мистецтва. Пам'ятаю, як на другому курсі ми проходили епоху раннього Відродження (Ренесансу) та знайомилися з фресками Джотто. Наш викладач показував репродукції цих фресок, якими цій митець розписав стіни католицьких храмів в Італії у 12 столітті та Базиліку, присвячену святому Франциску в Асизи.

Його голос звучав загадково та урочисто: «Записуйте. Фреска "Франциск проповідує птахам"!». Я глянула на репродукцію та побачила ченця, який схилившись до птахів що сиділи на землі. Він щось їм казав. У голові народилася думка – ну й дурний цей Франциск, люди не слухають проповідей, а він проповідує птахам! З цього моменту в моєму серці назавжди оселилося це зображення, а ім'я Франциск взагалі не виходило з моєї пам'яті. Через п'ять років доля знову звела мене зі святим Франциском. Тоді мені було 24 роки. Я вже була сформованим художником-дизайнером і в мені вже почала зароджуватися віра в Бога, яку я придбала через цю фреску Джотто та через інші твори мистецтва.

У цей момент я готувалася прийняти хрещення у Римо-Католицькій парафії Таємної вечері (Ростов-на-Дону). Настоятель Римсько-католицької парафії Святого Станіслава і Святого Хреста у Батайську, що під Ростовом, запропонував розписати дерев'яний хрест на образ хреста святого Доміана. Його ще називають хрестом святого Франциска. Це була моя нова зустріч із св. Франциском.
16 січня 1994 року у віці 25 років я прийняла обряд хрещення і дуже хотіла при хрещенні взяти ім'я Франциска, на честь цього святого, який через мистецтво привів мене до Бога, але у Господа були свої плани. Мій хрещений батько Мануел – з Анголи, він був студентом Ростовського Університету, запропонував мені взяти ім'я Феліціата, а я не стала заперечувати, а через три місяці після хрещення я отримала таїнство Миропомазання та ім'я Агнесса. Його мені запропонувала сестра Стефанія, яка готувала мене до таїнства миропомазання. А я тоді знову згадала живописний твір Хусепе Ребера під назвою Свята Інеса, який я також вивчала на лекціях з історії мистецтва. Я пам’ятаю репродукція цього образу який висів на стіні у моєї бабусі в дома. Він мене завжди приваблював красою молодої дівчини з ліком що сяє світлом. Вона стоїть на колінах та молиться, а її довгі волосся прикривають її наготу. Ангел, що знаходиться у лівому краю картини прикриває її також білим полотном.

Я тоді і уявити не могла, що з цім ім’ям буде стисле пов’язане моє посвячення Богу!
У серпні 1994 року ми з моєю подругою приступили до розписів каплиці Римо-католицької парафії в Батайську. Розписи стін були присвячені життю св. Франциска. Працюючи над розписами, ми жили при монастирі сестер Місіонерок Святої Сімейства від Болеслави Ламент і звичайно ж влилися в життя невеликої громади сестер та священика, які працювали не лише в цій парафії, а й у приходах найглибших міст таких як Новочеркаськ, Таганрог та новостворених парафіях у Автономній республіці Калмикії (це приход святого Франциска в Астани та приход святого Максиміліана Кольбе у Городку). Для цих приходів я також написала живописні полотна присвячені святим Франциску та Максиміліану Кольбе.

  Повертаюся до розпису стін та софіту у каплиці Святого Хреста у Батайську. Щоранку ми були присутні на Святій Месі під час якої настоятель завжди молився про благословення для нас у роботи з розписами.

Працюючи творчо та натхненно над малюнками софіту настоятель мав прохання зобразити як по небу до бога Отця їдуть святі.

  

З правого боку від нього святі, яких чтить Православна церква.

З лівого боку святи Католицької церкви.

Також на софіті намальована засновниця сестер Місіонерок Святої Родини блаженна мати Болеслава Ламент. За нею святі та рівноапостольні святителі Кирило та Мефодій (вони також покровителі нашої Харківсько-Запоріжської єпархії). З права від них Благовєщенський православний собор, а з ліва Римсько-католицька церква Тайної Вечері у Ростові-на-Дону.

Розпис стін у каплиці, як я вже казала присвячений життю святого Франциска, а саме: Молитва до брата Сонце.

Проповідь до пташок.

Подателі милостині, Молитва до сестри Луни та Отримання стигматів.

  Між цими образами розташовані розписи Євангелістів виконані у стилі стартуй які стоять у нішах. 

Імітацію архітектурних споруд ми також малювали на стінах.

Працюючи над розписами я і почула голос свого покликання та поділилася своїми думками із сестрою Павлою моєю катахеткою, яка ще у 1995 році готувала мене до хрещення.

Вона має богословську та вищу світську освіту (факультет психології Ростовського державного педагогічного університету). Сестра підтвердила що бачить у мені покликання і вона була б рада, щоб я вступила до їхнього монастиря, але у мене, як на її погляд францисканська духовність, а їхня громада має ігнаціанський духовний напрямок. Тоді за її порадами я написала листи до кількох жіночих францисканських монастирів (а саме до десяті), які своєю діяльністю були мені зрозумілі та близькі і надіслала їх поштою до Польщі. Залишалося тільки молитися та чекати, щоб Господь допоміг мені і вказав який шлях для мене обрав. Пам'ятаю, що коли висилала ці листи поштою, то попросила Його допомогти мені визначитися з вибором. У голові народилася думка - який лист прийде першим, на нього і зверни увагу! Минуло більше місяця, а відповідей не було. Мені навіть ставало прикро. Не невже я не заслужила хоч на крихітний лист! Час йшов, а я все ще терпеливо чекала. Одного звичайного дня я була у своїй кімнаті. До мене увійшла моя мама. "Наташа, тобі лист" - сказала вона. Я щось малювала за столом і сиділа спиною до неї. Обернувшись, я побачила у її руках великий конверт. Мене це дуже здивувало. Листів такого великого розміру я ніколи не отримувала. Розкривши його, я просто завмерла від подиву! У конверті лежала репродукція фрески Джотто «Святий Франциск проповідує птахам»! Той самій, з якого все почалося на уроці з мистецтва!!!!

Ще в конверті були дві інформаційні листівки. В одній йшлося про Матерь Єлизавету Розу Чацьку засновницю сестер Францисканок Слугинь Хреста, народженої в Україні у м. Білій Церкві. Друга розповідала про історію та діяльність сестер, які працюють, реабілітуючи незрячих. Але листа від самих сестер не було у цьому конверті. Це для мене здалося тоді дивним. Натомість, наступного дня в нашій поштовій скриньці опинилося відразу три листи від різних жіночих конгрегацій, серед яких був лист від генеральної матері сестер ФСХ. Тоді я згадала, що обіцяла Господу, що дивитимусь на той лист, що прийде першим. Оскільки їх прийшло відразу три, то лист із репродукцією св. Франциска випередило їх, щоб я могла зробити вибір. Так святий Франциск допоміг мені обрати моїх сестер, з якими я зараз затісно співпрацюю і ця співпраця прописана у моїх обітницях. Щоб розпізнати правильність цього вибору, я пішла на духовну бесіду з настоятелем о. Ярославам Вишневським і почула такі слова: "Пам'ятай, твої майбутні вихованці ніколи не побачать твоїх картин". Вибір було зроблено. Почалося листування з матір'ю генеральною с. Горетті із конгрегації сестер Францисканок Слугинь Хреста.

7 вересня 1996 року я вийшла з поїзда, який доставив мене до залізничного вокзалу м. Харкова. На платформі мене зустріли с. Фаб'яна Зімінська (FSK) та с. Марістелла Цуда (FSK). А через три тижні я вже їхала до Польщі у Ляски що під Варшавою, до реабілітаційного центру для дітей із порушенням зору, який разом із світськими співробітниками ведуть сестри Францисканки Слугині Хреста. Там у мене був перший досвід духовного життя та роботи з незрячими дітьми. Пам'ятаю, ми вели духовну бесіду із с. Анітою (FSK) керівницею постулату того року.

Розмовляючи з нею я розповідала про свою історію життя та роботу над розписами в каплиці у Батайську і про те, що я й припустити не могла, що поїду вступати до монастиря наших сестер, а не до сестер від Болеслави Ламент що працювали у моєму приході. На що сестра мені відповіла: Це чудо Боже! Адже в Небі Мати Болеслава Ламент та Мати Єлезавета Чацька зараз розмовляють разом і Мати Єлизавета просить Мати Болеславу віддати тебе для служіння незрячим дітям. Навіть якщо ти не станеш сестрою монахинею, ти завжди можеш бути чудовим педагогом для цих дітей! Тоді ці слова с. Аніти мене дуже здивували, а тепер я бачу, що через них Господь відкривав зміст мого покликання! Через півтора місяці я попросила прийняти мене до конгрегації сестер ФСХ.

Прийняття у послушниці відбулося у особистій кельї блаженної Матері Єлизавети Чацької. Кандидатка перед прийомом одягає на себе постулянську сукню, але на голові ще залишається коричнева хусточка кандидатки (кандидатки до сестер ФСХ носять таки хусточки для того, щоб незрячі діти у Лясках могли відрізняти через дотик що перед ними вже та дівчина, яка намагається розпізнати своє покликання до служіння Богу) Хусточку послушниці завжди надягає мати генеральна цієї конгрегацій. Мені її надягла мати генеральна Горетті, з якою я листувалася ще у Ростові майже год.

Я повернулася до Харкова. Після приїзду одразу отримала «бойове хрещення». Сестри Міріам та Фаб'яна відправили мене до м. Херсона, щоб супроводжувати одну нашу незрячу підопічну і допомогти перевезти до Харкова її хвору сестру (також незрячу). Вона була у дуже тяжкому стані і за нею не було кому доглядати. З Божою допомогою я поїхала в зовсім незнайоме місто з незрячою жінкою і допомогла їй впоратися з цим завданням. Коли я повернулася до Харкова та їхала автівкою з о. Антоном Рудим (МІС) що зібрав мене з залізничного вокзалу, то пам’ятаю про дивне відчуття. Проїжджаючи вулицями міста Харкова я відчула таку дивну насолоду в серці, яку ніколи не відчувала у житті. Це не передане почуття дало мені зрозуміти, що Харків — це те місто до якого мене покликав Господь. І що саме тут я служитиму Йому у тих людях, до яких Він мене покличе. Я й припустити тоді не могла, що моє покликання бути дівою присвяченою Богу у Делі Матері Єлизавети Чацької, засновниці сестер ФСХ та бути викладачем рельєфного малювання та образотворчого мистецтва у Харківській спеціальній школі ім. В. Г. Короленка (для дітей із порушенням зору) буде тісно пов'язане з Харковом. Але про це трохи згодом.
У червні 1998 року я виїхала з Харкова та з України, щоб продовжити свою духовну формацію у новіціаті сестер ФСХ в генеральному будинку, який розташовувався у мальовничому та історичному центрі Варшави під назвою Старе місто.

2000 року я залишила новіціат та вийшла з конгрегації сестер ФСХ. Півтора року, що я провела в новіціаті. Це було часом духовної темряви та очищення (так казали мені мої духовні наставники: святої пам'яті о. Андрій Санторський, який був не лише духовним наставником сестер ФСХ, а й наставником дів присвячених Богу, а також о. Станіслав Хоїнка). Це випробування яке я мала пройти, щоб підготуватися до нового етапу мого духовного життя. Залишивши конгрегацію моїх сестер, я ненадовго повернулася до мого міста Ростов-на-Дону.

Пам'ятаю, як мені важко було знайти роботу, адже на той момент художники-дизайнери були затребувані лише з знанням графічних програм і роботи на комп'ютері, а в мене таких знань не було. Щоб підвищити свою кваліфікацію, я закінчила комп'ютерні курси з графічних програм, але Господь мав свої плани. Він не хотів, щоб я відійшла від духовного життя і втратила його в мирської метушні. Саме Він допоміг мені влаштуватися на роботу секретарем і катахеткою у Римо-католицькій парафії Таємної вечори Ростова-на-Дону. Мій перший день роботи був 15 травня, і для мене це було не випадково. Це день відходження до Дому отця блаженної Матері Єлизавети Чацької. У цьому я бачила її опіку та підтримку. Я пропрацювала лише три місяці й Господь знову покликав мене до Харкова. Я приїхала на Перші обітниці однієї з сестер, яка запросила мене, а далі Господь Сам визначив мою подальшу життєдіяльність. Настоятель харківської парафії Успіння Пресвятої Діви Марії о. Юрій Земінський (MIC) на прохання сестер ФСХ, що працювали при парафії, попросив мене допомагати їм у роботі гуртка з в'язання в Харківській гімназії-інтернаті для незрячих дітей ім. В. Г. Короленка.

Таким чином я повернулася до Харкова і почала жити та служити Богу через служіння та роботу з незрячими у затісній співпраці з моїми сестрами Францисканками Слугинями Хреста. В такому служінні я провела два роки і зрозуміла, що не можу жити, не служачи незрячим, що це моє життя і моє покликання. Я написала листа матері генеральної нашої конгрегації сестер ФСХ, щоб знову повернутися до монастиря. На той момент це була святої пам'яті с. Ноемі Врубель (FSK), моя колишня наставниця новіціату, яка допомагала мені переживати мою духовну темряву. Саме вона тоді дала мені чудову життєву та духовну школу у той складний духовний час. Через рік я поїхала із нашими сестрами до Польщі для розмови із с. Ноемі про розпізнавання мого покликання.

За годину до зустрічі з нею я пережила дуже великий страх що охопив моє серце. Колись я вже його пережила. Це було після першої ночі мого приїзду до Харкова. Пам'ятаю, як вставши рано вранці, моє серце було стиснуте цим страхом. Я не розуміла, що зі мною відбувається. У голові залунав голос: «Залиш усе. Повертайся назад. Іди до монастиря сестер Місіонерок Святої Сімейства. Навіщо тобі ці незрячі діти? Ти з ними не впораєшся. Тобі краще займатися катахезою із звичайними дітьми. Залиш усе. Повертайся!». Мені було страшно від цих слів. «Не невже я припустилася помилки» - думала я! І тут пролунав інший голос: «Якщо не ти, то хто? Хто допоможе цим дітям?!!». Після цих слів страх відразу залишив мене. Поділившись цими переживаннями із моїми сестрами я почула від них, що це було духовне випробування. Що нечистий дух намагався збити мене зі шляху мого покликання.
Тепер, перед відповідальною розмовою, я знову відчувала цей самий страх. Я стала голосно закликати про допомогу мого Господа у молитві і слізно просила дати мені відповідь. Це був час молитви Божого Милосердя. Моє серце продовжувало стискатися від страху, і я почала співати молитву до Божого Милосердя. Так співаючи я йшла стежками по Лясках, но страх не залишав мене.

Молячись, я дійшла до будинку інтернату для дівчаток. Я і не помітила, як переді мною постала с. Альберта (FSK).

Вона колись була настоятелькою у генерального дому Божої Матері Скорботної, що знаходиться у Варшаві і де проходив мій новіціат. За фахом вона режисерка та дуже творча людина. Відразу побачивши мій душевний стан запропонувала відвідати виставку скульптур одного із випускників Лясок. Пам'ятаю, як вона сама проводила для мене цю екскурсію, але це мені не допомагало. Коли ми вийшли з виставкового приміщення, сестра раптом різко зупинилася і запитала мене: «Тебе мучить страх?». У відповідь я кивнула. Тоді вона продовжила. "Я знаю тебе. Ти дуже творча натура і я хочу тобі сказати, що ти зі своєю творчістю не впишешся до нашого монастиря. Тобі буде тісно у ньому. Не псуй свого покликання. У Харкові є вже свій єпископ, а у нас у Польщі відроджується одне з ранніх покликань у Церкві. Ці діви присвячені Богові. Я знаю, що дві харківські діви у вас вже дали такі обітниці на руки харківського єпископа. Думаю, що твоє покликання у цьому. Воно не обмежуватиме тебе у творчості і ти зможеш так само продовжувати жити та служіння незрячим у тісній співпраці з нашими сестрами. І пам'ятай - діви, присвячені Богу, – це прекрасне і перше покликання для жінок у ранній християнській церкві. І діви, присвячені Богу, – це не старі діви! Це краса і реалізація жіночого покликання в Церкві у всій її повноті, пов'язаній із Христом!» Після цих слів страх одразу залишив моє серце. Тепер мене лише чекала зустріч з матір'ю генеральною с. Ноемі.

Отримавши благословення від неї і прийнявши взаємне рішення, що мої обітниці, як діви присвячені богу, будуть тісно пов'язані зі співпрацею із сестрами ФСХ у Делі Матері Єлизавети Чацької я повернулася до Харкова.

15 травня 2004 р., через десять років від прийняття таїнства хрещення, у день народження для Неба блаженної Матері Єлизавети Чацької, засновниці сестер ФСХ, я дала свої обітниці як діва присвячена Богу у Харківському Римо-Католицькому кафедральному соборі Успіння Пресвятої Діви Марії. Обряд посвячення, за спеціальним дорученням владики Станіслава Падевського, звершив єпископський вікарій о. Юрій Земінський (MIC).
Зараз я згадую слова мого першого настоятеля в м. Ростов-на-Дону о. Ярослава Вишневського – «Пам'ятай, твої майбутні вихованці ніколи не побачать твоїх картин». Тепер я розумію, що сама маю стати очима для них. Допомогти їм побачити світ прекрасним і відчути всю красу, яка оточує нас, розкрити їх творчий талант і передати своє неповторне відчуття внутрішньої краси через уяву, передаючи її у рельєфному малюнку.

24 лютого 2024 року розпочалося повномасштабне вторгнення московітів в Україну! У мене в цій день мав бути відкритий урок. Я готувалося до переатестації на звання учителя методиста. О п’ятій годині ранку на нашому кордоні почався обстріл. Що почалась війна я дізналася коли відкрила повідомлення з групи нашого класу в Telegram. З самого ранку мої учні з одинадцятого класу почали писати, що чути багато пострілів біля Харкова. Наш класний керівник Фіщенко Марина Володимирівна повідомила їх, щоб вони залишилися вдома з батьками та ні їхали до школи. Разом зі своєю духовною сестрою Іриною Валовіцкою я поїхала на Святу Месу до кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії, а після Літургії вона мене довезли на машині до школи. Пам'ятаю, і це відразу кинулося мені в очі: черги біля банкоматів і магазинів, багато машин і в центрі Харкова відразу з'явилися наші військові з ЗСУ. У школі усіх 185 учнів, що знаходилися тоді на території закладу, зібрали в актовому залі. Адміністрація підтвердила, що почалася війна. Що вони викликують їхніх батьків, щоб забрали учнів зі школи. У нас залишилося 20 дітей, батьки яких вже не могли в’їхати в Харків. Ми з учителями поділили учнів на декілька груп і пішли проводити з ними заняття. Зі мною виявилася група 10 класів. З ними ми пішли в нашу шкільну студію дитячої творчості "Творчість на дотик". Діти в'язали, пили чай і звичайно ж читали новини з Telegram каналів. Коли вони дізнавалися, що нашім військовим вдається домагатися успіхів у бойових діях, або підбита ворожа техніка то голосно скандували Слава Україні! Героям Слава! Так ми провели першу половину дня, а потім я передала групу вихователям які вийшли на свою зміну.

25 лютого я поїхала до школи на нічне чергування, щоб не залишати дітей самих та враховуючи те, що іншим педагогам важче доїхати та і у них свої родини. Із-за обстрілів по нашому місту не можливо було вже їздити на роботу. На наступне чергування записалася на перше березня і розуміла, що воно може затягнутися на довго. А поки знаходилася удома мій день виглядав так: молитва, читання новин з Telegram каналу, духовна підтримка моїх учнів, моїх друзів, рідних і дорогих моєму серцю людей.

27 лютого - після ранкової молитви я підготувала сніданок та поставивши його на рознос стала підніматися до себе до кімнати на другий поверх. Коли я відкрила двері то обімліла! У вікні я побачила як по моїй вулиці їде військова колона російських окупантів. Машини, бронетранспортери. Їх було близько десяти. На кожної було чітко видно літеру «Z». Вони чергувалися між собою. Перша думка, що з'явилася у мене в голові після заціпеніння - Харків здали? Я бачила на бронетранспортерах озброєних окупантів. Вони трималися за великі автомати, які були розташовані на даху бронетранспортерів і крутили головою по сторонах дивлячись по вікнах будинків. У мене з'явилася нова думка - Треба сфоткать на телефон і вислати фота до нашої територіальної оборони. Я швиденько поставила рознос з сніданком на ліжко. Дістала телефон і не підходячи до вікна встигла сфотографувати через зум останню машину не відсовуючи тюль бо це могло бути небезпечним. Тому, що розуміла, що будь-який рух притягне їх увагу і можуть бути невідворотні наслідки.

Фото відразу переслала на канал в Telegram написавши назву нашої вулиці і скільки машин я бачила. Через хвилину отримала повідомлення. Мене попросили вказати точнугодину, коли вони рухалися по моїй вулиці. Це були перші групи диверсантів. Вони "вивантажилися" одночасно в декількох районах: ХТЗ, Нові Будинки, Алексеївка, Журавлівка (це мій район). У них були спроби прорватися у центр. Багато харків'ян, як і я фотографували їх місце знаходження і повідомляли в територіальну оборону висилаючи фотографії або відеозйомку з телефонів. Це сприяло тому, що наші хлопці знищила техніку диверсантів, а вони розбіглися по місту. Окупанти, що їхали по моїй вулиці зайшли у будівлю школи № 134 (район станції метро "Київська" недалеко від мого дома) ще біля полудня. У другій половині дня школа спалахнула. Туди трапів снаряд, але пожежні не могли загасити вогонь, тому що в будинку школи сховалися окупанти та відстрілювалися. Через це вони усі і загинули. І це був жах для мене! Я розумію що смерть ворога це справедливо, но це ще і смерть людини, котру я ще в ранці бачила живою зі свого вікна!!!

В ніч 28 лютого до мене подзвонив наш директор Бєлоусов Олександр Миколайович і запитав, чи згодна я евакуювати з Харкова в Польщу першу групу учнів і випускників з нашої школи. Ми, з моїми сестрами домовилися що залишаємося у Харкові та не від’їдаємо. Пам’ятаю, що тільки Ірина мене потім запитала: "А як що буде потреба евакувати дітей зі школи?". Тоді я її відповіла що буду евакувати. Я зрозуміла що цей час настав. Що на те воля Божа і що я так обіцяла Йому, то повинна виконати Її. Тоді я дала свою згоду на евакуацію дітей. А потім півночі після цього я проплакала, тому що не хотіла від'їжджати з Харкова, ні хотіла залишити своїх учнів без духовної підтримки. 1 березня - рано вранці я поїхала на Святу Месу в наш кафедральний собор УПДМ разом з Іриною. Свята Літургія була у каплиці в резиденції єпископа. Коли Меса закінчилася ми стали молитися і тоді почули різкий свит. Це в наше місто прилетіли перші ракети. Одна ударила у будинок недалеко від нас, біля оперного театру, а друга потрапила у будівлю обласної адміністрації на площі Свободи. Не можна було втрачати час і ми відразу виїхали до школи. По дорозі нас зупиняли наші захисники із ЗСУ і тероборони. Вони перевіряли документи, оглядали салон машини. Усе це були запобіжні заходи. Я бачила який ущерб моєму улюбленому місту нанесли ці ракети. Я бачила як несли поранених з будівлі обласної адміністрації через вулицю Мироносицьку. Саме тоді ти наяву усвідомлюєш, що в твоєму місті справжня війна. Коли я доїхала до школи, то відразу вийшла до кабінету нашого Директора Бєлоусова Олександра Миколайовича. У нього кипіла робота. Він складав списки дітей і випускників, які евакуюються. Постійно відповідав на телефонні дзвінки. Він не покидав свого поста з початку війни і був зі своїми учнями увесь час. Я узяла на себе відповідальність за першу групу на прохання директора нашої школи. У цю групу увійшли десять учнів старшокласників і десять випускників. У них у усіх були на руках свої документи. Виїхавши благополучно з під обстрілу з Харкова двома бусами, які нам позичило видавництво Ранок я не розуміла до кінця, що нас чекає. Попереду тисяча кілометрів до кордону Польщі, а там куди?

По дорозі нас багато разів зупиняли на блокпостах, але бачили що в бусах знаходяться люди з проблемами по зору відразу пропускали далі. Наш машини були помічений червоним хрестом і це давало нам право на вільний проїзд. Проїжджаючи по Дніпропетровській області нас затримали на одному з блокпостів і попросили під'їхати ближче до пункту самого поста. Наші учні і випускники затурбувалися, що усе це означає. Я дала припущення, що напевно хочуть перевірити наші документи і попросила приготувати їх. Коли ми під'їхали ближче з нього вийшов молодий військовий. Він ніс в руках два ящики яблук, якими захотіли поділитися з нами наші військові. Це було так зворушливо! Наші учні у вдячність прокричали - Слава Україні! А він з посмішкою на вустах відповів - Героям Слава! Коли ми вже їхали по Тернопільській області, то до нас прийшла звістка, що снаряд потрапив у будівлю біля нашої школи! Серце кров'ю обливалось дивлячись на те, як його знищували російські окупанти. Діти в цей час з педагогами і директором були у школі. Вибуховою хвилею винесло усі вікна, двері. Обрушилася стеля.

Учні які їхали зі мною плакали, коли дізналися про це кажучи "Наша рідна школа зруйнована!!!"! Одна з наших дівчаток Орина Суровцева, учениця шостого класу, яка була евакуйована з другою групою наших учнів, потім нам розповіла як це усе сталося. Коли вони снідали в шкільній їдальні, то раптом почули свист. Вихователька тут же закричала, щоб усі впали на підлогу, затиснули вуха і відкрила рота. Як тільки вони попадали на підлогу, снаряд потрапив у будівлю перед школою. Усі вікна, усі двері, все вилетіло. По товстим стінам 135 річної будівлі пішли великі щілці. Навісні плити зі скелі попадали на дітей, але їх врятувало те, що їдальня знаходилася в напівпідвальному приміщенні і на склі вікон була наклеєна плівка. Через деякий час у їдальню вибіг директор школи. Він навіть і не помітив, що його ранило осколками скла у голову і він був увесь в крові, його лише цікавило то що відбувається із дітьми. Чи усі живі. Чи ніхто не постраждав! На момент прильоту він був у себе у кабінеті. А снаряд прилетів у будинок напроти. Із за втоми він відхилився у цій час на спинку крісла, яке стояло біля вікна і це врятувало йому життя. У той же день волонтери вивезли з Харкова дітей на чолі з директором та жінками педагогічними працівниками та з нашими випускниками.

А на мене і моїх учнів, яких я евакувала з Божою допомогою чекало півтора року реабілітації їх до життя у нових обставинах, орієнтації у новому просторі.

Я навчала їх польської мови. Працювала як вчителька початкових класів з наймолодшими учнями з нашого навчального закладу. Тоді я вже знаходилась у закладі для незрячих дітей у Лясках з моїми сестрами ФСХ. Рівно рік я працювала у школі в Лясках та допомагала у реабілітації наших діточок та продовжувала викладати мистецтво в онлайн режими для наших учнів що залишилися в Україні.

5 серпня 2023 року я повернулась в Україну до Харкова. Та продовжую навчати своїх учнів та виховувати своїх вихованців в онлайн режимі. Беручи участь у різноманітних творчих конкурсах ми наближаємо наущу перемогу підтримуючи наших воїнів захисників та захисниць України! Вірю у нашу перемогу та наближаю її своїми молитвами, виконуючи сумлінно свої щоденні обов’язки.

Бути дівою посвяченою Богові – це велика відповідальність перед Господом, тому що треба нести Його світло людям і не заступити собою це Світло.

Бути педагогом - це також велика відповідальність, адже ти відповідаєш перед Господом Богом за виховання дітей, яких Він тобі довірив і не лише. Адже ти відповідаєш за них перед Богом, державою та їхніми батьками. Але не дивлячись на таку відповідальність, це щастя – бачити, як вони на твоїх очах ростуть, розвиваються, формують свій характер і особистість, як переживають разом із тобою свої радощі та негаразди, діляться та довіряють тобі свої перші почуття. І це не передані відчуття!

Я вдячна Господу Богу за моє покликання, за Його безмірну Любов. Я щаслива і цю радість ніхто в мене це не забере тому що я Його кохана, Йому присвячена і віддана на служіння для Слави Пресвятої Трійці! Амінь!

Агнес Кубанська (OCV) - діва присвячена Богу